Антологія - Львівська антологія. Том I. Від давніх часів до початку ХХ ст.

своєї руки, а значно ближчий сейм у Пйотркові, ухвалюючи рішення видати Каллімаха папі Павлові II як такого, що готував замах на главу Костьолу. Папська вендета сягнула навіть до Львова, а водночас з нею з'явився перед очима поета привид понурих казематів у підземеллях замку св. Ангела і жовті хвилі Тибру, в котрих зникали трупи засуджених смертників.

Отож знову змушений був утікати наосліп поперед себе. Здавалося, що його, співця, вже навіть грецькі боги покинули. І у таку-то чорну годину залишився з гуманістом лишень Григорій з Сянока, львівський архиепископ, та тільки Фаньоля, львівська дівчина.

Саме в той час над берегами Золотої Липи, посеред лісів і боліт, недалеко від Перемишлян, Григорій з Сянока добивався для спадкового архиєпископського села Дунаїв назви містечка. Сам там охоче і часто перебував, а зараз, у хвилину тривоги, привіз у той затишок італійця, знаючи, що буря над його головою рано чи пізно стихне, а у такому Дунаєві не знайде його навіть сам папа Павло II. За Каллімахом потягнулася також Фаньоля, і така мала, проте дуже особлива компанія: архиепископ, поет і з-під зеленої віхи дівчина опинилася над чарівним дунаївським ставом.

Було то дивне товариство, але на ті часи, на переломі середніх віків, траплялися і такі особливості. Зрештою, Фаньоля не могла нічим скомпрометувати оселі в Дунаєві, бо ж вроду її оспівав славетний гуманіст, а сам архиепископ, що «від природи певним чином до цноти призначений», зовсім не зважав на злісні людські язики.

Отож, бажаючи справити гуманістові приємність, він часто запрошував до свого столу львівську дівчину, а сам навіть латинським віршем кпив з Каллімаха та його любовного запалу. Останній відповідав йому також латинськими епіграмами, і так вони там в Дунаєві забавлялися: архиепископ, поет і… з-під зеленої віхи дівчина.

А коли у 1472 р. Філіп Каллімах Буонакорсі виїжджав на широкий світ до Кракова, де його чекали великі почесті та королівська прихильність, то поряд зі схлипуваннями та сльозами Фаньолі, що пливли немов рясним потоком діамантів, віз у подорожній торбі тридцять дві елегії і двадцять вісім епіграм, написаних на честь… от такої собі дівчини, що вино під зеленою віхою розносила у винярні.

Він пішов до вершин, а вона заміж вийшла, вродлива дівчина, і отак з великого кохання залишились лиш оті епіграми та елегії, котрі Каллімах на багато рук та примірників наказав переписати і на них-то свою поетичну славу збудував серед знайомих…

Бідна львівська дівчина! Нібито славу її принад розніс по світу щасливий коханець, нібито про неї ще довгі роки не забував і все божественною Фаньолею називав, однак, з часом спогадів свого любовного шалу у винярні соромитися почав, а самі елегії вигладжував неодноразово, поправляв, сміливі, нескромні, нестримані місця перекреслював і навіть сільське походження Фаньолі зміг одягнути у брехливу оторочку шляхетського пурпуру…

Немає, зрештою, нічого дивного, бо став Філіп Каллімах у Польщі великою людиною і було соромно королівському приятелеві, що колись був він закоханий… в таку-от собі львівську дівчину з-під зеленої віхи.

Отож з повною безцеремонністю поета і сьогоднішнього парвеню дав своїй коханці стрия-магната і навіть написав це в історії варненської битви, що поруч короля Владислава стояв лицар Леско Бобрітіус, стрий божественної Фаньолі.

I перекрутив метрику львівської дівчини так, що сьогодні даремно шукають історики справжнє ім'я тієї, котра знаменитого мужа музу надихнула багатомовною латинською піснею.

Але чи Фаня, Анна, Свентохна, Бобриція була більшої чи меншої шляхти, чи з боку варненського лицаря шукати її кревних, чи може також, що легше, у міських книгах у Львові, де часто зустрічається ймення Бобрів, Бобрків і Бобреків, то нічого у суті питання не змінить.

Назавжди вона залишиться дивовижно вродливою, ясноволосою юнкою, яку запальний італієць кохав ще тоді, коли сидів на львівській бруківці сумний і вимучений; ніколи про неї не забуде дослідник минулих часів: про Ганусю, що вино золоте розносила.

Дзеган

З усією рішучістю й упертістю твердила вірменка Дзеган, що ніколи ні була, ані є дружиною шляхтича Юрка з Мальчиць. Вона, мовляв, була його невільницею, в невільному стані у нього мешкала, мов річ, яку Юрко міг продати так само, як рибу зі свого ставу, як збіжжя із заораного поля…

З усією рішучістю й упертістю твердив шляхтич Юрко з Мальчиць, що прекрасна Дзеган, донька львівського вірменина Григора Чорного, від миті шлюбу стала його законною дружиною, була нею завжди і є нею й досі…

«Дружина чи невільниця?» – ось питання, яке мав розв'язати міський суд міста Львова 9 квітня 1449 року.

Біла Дзеган була білою настільки, що всі звали її по-русько-му Білкою. І саме під таким іменням значиться вона у судових актах. Визнання за нею привілеїв законної дружини розглядалося за обставин, які геть виключали будь-який сентимент. Зрештою, тоді під час судових розправ ніхто не мав звички вдаватися до поетичних метафор, а середина XV сторіччя знов-таки не була у львівській землі добою ідилічного романтизму, коли могло йтися про пута Гіменея чи про золоті ланцюги кохання.

І якщо тоді, 1449 року, на суді впало з вуст Білки слово «неволя», «невільний стан», то його варто сприймати у всій дикій буквальності варварського звичаю, який за тих часів іще трактував людину як такий же предмет торгу, що й будь-який інший товар. Адже за тих самих часів і перед тим самим львівським судом Станіслав зі Щепєжова присягав, що не продавав жидові вільної жінки, а всього-на-всього її… заставив. Італієць Кристофер де Санто-Ромуло визнав, що винен Станіславові з Ґури дві марки за куплену в нього людину. До такого ж учинку признався й Андрій із Сєнна на Мазовшу, який за дві копи грошів продав вірменинові Іванісу парубка, що його такий собі Пйотр Жолтанський придбав у Луцьку в жида – при свідках і при могоричі. І, зрештою, Мардохай, єврей із Галича, гірко бідкався, що йому втекла невільниця, а він бо ж купив її за 6 кіп грошів. А та на це заявила, що була куплена не за 6 кіп, а лише за копу – коли ще була дитиною.

Нам невідомо, які були домашні стосунки між Юрком і Білкою, важко й збагнути суть судової суперечки між цим сумнівним подружжям. Досить і того, що з юридичного боку Білці було, знати, куди вигідніше виступати в ролі невільниці, тоді як Юркові розходилося в тому, щоби суд визнав її за законну дружину. Адже саме такий присуд дозволяв йому в подальшому вимагати від Білки повернення якогось документа